Дослідження з історії і філософії науки і техніки

Внесок товариств плодівництва в науково-практичне забезпечення сільського господарства України (кінець ХІХ – початок ХХ ст)

І. О. Демуз — 2025-01-06

Мета статті: проаналізувати діяльність товариств плодівництва в Україні в кін- ці ХІХ – на початку ХХ ст. задля з’ясування їхнього внеску в забезпечення науково-практичних потреб тогочасного сільського господарства. Наукова новизна дослідження полягає в узагальненні віднайденої інформації про українські відділи Імператорського Російського товариства плодівництва, окреслення основних напрямів їхньої діяльності на основі тогочасної періодики та звітів осередків. Встановлено, що саме в Південно-Західному краї (Київській, Волинській, Подільській губерніях), Таврійській (охоплювала увесь Кримський півострів та частину Степової України – Бердянський, Дніпровський і Мелітопольський повіти) та Бессарабській губерніях (до якої входила, окрім території Молдови, й частина сучасних Чернівецької та Одеської областей), – до кінця ХІХ ст. вирощено найбільшу кількість плодів, тому галузь плодівництва вимагала вирішення низки науково-організаційних заходів – системної підготовки кваліфікованих фахівців, організації збуту продукції, поширення інформації про раціональні методи технічної переробки плодів, налагодження процесів боротьби зі шкідниками садів тощо, – до вирішення яких, окрім уряду і земств, долучалися й галузеві товариства. Простежено внесок Київського, Катеринославського, Волинського, Хотинського, Молочанського, Карасубазарського й Судацького відділів Імператорського Російського товариства пло- дівництва у розвиток галузі. З’ясовано, що головними напрямами їхньої діяльності були: 1) виставково-презентаційний, що сприяв популяризації нових сортів і раціональних методів ведення плодівництва серед господарів у різних регіонах країни; 2) науково-дослідний, який полягав у проведенні помологічних досліджень; 3) вирішення практичних потреб плодівництва регіону шляхом облаштування постійно діючих установ – складів садових інструментів та інвентарю, розплідників із сортиментом промислових плодів, зразкових садів, книгозбірень, курсів і галузевих нижчих навчальних закладів; 4) надання консуль- тацій місцевому населенню з різних питань садівництва та плодівництва; 5) боротьба зі шкідниками садів; 6) збір статистичних даних про становище місцевого садівництва та плодівництва та складання порайонного промислового сортименту плодів; 7) допомога населенню в організації раціонального збуту продукції плодівництва.

Єврейський погром в Катеринославі в липні 1905 р.

О. В. Бойко — 2025-01-06

Статтю присвячено маловідомому епізоду історії Катеринослава – єврейському по- грому 20 липня 1905 р. Через нестачу історичних джерел, дані події не мали належного висвітлення в загальних працях із історії євреїв або краєзнавчих студіях. Переважна їхня більшість сфокусована на подіях квітня та жовтня 1905 р., коли в Катеринославі також відбувалися єврейські погроми. Автори цього дослідження поставили за мету з’ясувати причини, перебіг і наслідки єврейського погрому 20 липня 1905 р. на Катеринославі. Реа- лізація дослідження стала можливою завдяки знайденим у Державному архіві Дніпропет- ровської області документам, введеним уперше до наукового обігу. Внаслідок проведеного дослідження, вперше реконструйовано перебіг погрому 20 липня 1905 р. Автори спросто- вують офіційну версію місцевої влади, відображену в рапорті до Міністерства внутрішніх справ щодо: 1) кваліфікації самих подій; 2) їхніх причин; 3) масштабів та 4) наслідків. Аналіз наявних документів дає можливість стверджувати, що 20 липня 1905 р. мав місце організований єврейський погром, а не стихійні заворушення чи окремі «інциденти», спровоковані нібито самими євреями. Підтвердженням цього є доведена синхронність дій різних груп погромників у 9‑ти основних локаціях центральної частини Катеринослава. Зазначено, що місцеві органи правопорядку безпосередньо відповідальні за насилля в місті, бо своєю бездіяльністю сприяли ескалації міжетнічних зіткнень, а в окремих випадках – навіть підтримували антисемітські настрої, координували дії з погромниками. Це, зрештою, пояснює небажання поліцейських розглядати заяви потерпілих і відкривати провадження щодо винних одразу після сумнозвісних подій 20 липня. Встановлено, що причинами погрому могли бути: 1) намір розколоти революційний рух у місті на тлі між- етнічної ворожнечі (версія російських соціал-демократів); 2) помста правоохоронців за нібито завдані євреями 19 липня фізичні ушкодження поліцейському (якщо цей конфлікт реально мав місце) і використання ними антиєврейських настроїв частини містян; 3) за- родження у Катеринославі промонархічного середовища – майбутнього «чорносотенного» руху, відомого антисемітськими й шовіністичними поглядами.

Внесок Ольги Мечникової в медичну науку

В. М. Гамалія — 2025-01-06

Під час проведення історико-наукових досліджень досить часто можна побачити постаті жінок, які зробили суттєвий внесок у науку. Жінки-науковці займалися не лише дослідницькою діяльністю. Вони брали участь у наукових експедиціях, готували май- бутніх фахівців, проводили активну організаційну та популяризаторську роботу. Нерідко жінки ставали носіями нових прогресивних ідей та засновували власні наукові школи. На окрему увагу заслуговують сімейні подружжя, які займалися спільною дослідницькою діяльністю. При цьому, жінки часто допомагали своїм чоловікам, розділяючи їхні наукові інтереси. Серед них належне місце займає дружина Іллі Мечникова – Ольга Миколаївна. Варто зазначити, що досить часто роль жінок у проведенні наукових досліджень зали- шалася поза увагою істориків науки. І Ольга Мечникова – класичний приклад цього. Тим часом, ця жінка не лише допомагала й підтримувала роботу свого чоловіка, але й сама провадила активну дослідницьку діяльність. Її життя було цілком віддане науці й людям. У пропонованій статті представлено життєвий шлях Ольги Мечникової – дружини, вірного друга й соратниці, ретельного біографа її чоловіка. Показано внесок Ольги Миколаївни в практичне впровадження надбань Іллі Мечникова та проведення спільних із ним науко- вих досліджень у галузі розробки методів біологічної боротьби зі шкідниками сільсько- господарських рослин, засобів подолання туберкульозних захворювань, започаткування гнотобіології. Висвітлено практичну діяльність Ольги Миколаївни у з’ясуванні ролі фагоцитів для знищення бактерій під час вакцинації. Окрему увагу приділено лікарській практиці Ольги Мечникової з надання медичної допомоги як українським селянам, так і пацієнтам Інституту Пастера. Автори статті не оминули увагою ще одну галузь діяльності Ольги Мечникової, яка стосується галузі мистецтва. Підкреслено роль цієї непересічної особистості як здібної скульпторки та художниці.

Провідна роль жінок у розвитку музейної справи Миколаєва в другій половині двадцятого століття

Н. О. Рижева — 2025-01-06

На прикладі одного з найстаріших миколаївських музеїв – обласного художнього музею ім. В. В. Верещагіна, – проаналізовано процеси організаційних змін і трансфор- маційних перетворень, що стали знаковими та сформували сучасні засади його роботи. Мета статті – розкрити роль наукових співробітниць обласного художнього музею ім. В. В. Верещагіна для збереження, накопичення та популяризації музейної колекції як специфічної пам’ятки матеріальної історико-культурної спадщини України. Предметом дослідження стали форми та напрямки роботи директорок обласного музею в контексті обґрунтування пріоритетних завдань та визначення колективом шляхів їхньої практичної реалізації. Наявний акцент сприяв найбільш комплексному заглибленню в тематичну площину та дав змогу визнати відданість колежанок музейній справі. Встановлено, що комплексне збільшення експозиції музею стало результатом продуманої наукової та ор- ганізаційної роботи, проводили активну експозиційно-виставкову, екскурсійну роботу, запроваджували нові, для того часу, масмедійні форми реклами. Водночас із цілеспрямо- ваним і систематичним збиранням предметів музейного значення, колежанки вели значну культурно-просвітницьку роботу. На основі порівняння статистичних даних, доведено безперервне збільшення кількості відвідувачів музею, проведення лекцій, виставок та заходів культурно-громадського значення. Визначена проблематика, на жаль, не набула в сучасній історіографічній площині належної уваги як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні. У вітчизняній історіографії наявна певна лакуна щодо комплексного аналізу гендерного компоненту як вагомого фактору в забезпеченні становлення та розвит- ку всіх форм музейної роботи в Україні. Матеріали, наведені в статті, на прикладі лише одного музею доводять перспективність обраної тематики та можливість її виокремлення як напрямку наукового дослідження.

Колегія Павла Галагана в мемуаристці Андроника Степовича

М. М. Будзар — 2025-01-10

Автори статті досліджують мемуарну спадщину філолога-славіста й педагога Андроника Степовича (1857–1935), присвячену історії Колегії Павла Ґалаґана в Києві. Метою розвідки є порівняльний аналіз кількох спогадів А. Степовича, об’єднаних темою Колегії в реаліях суспільно-політичного життя Києва доби юності автора – 70‑х рр. XIX ст. Наукова новизна публікації полягає в комплексній характеристиці джерел, ще оста- точно не запроваджених у науковий обіг. Для історико-контекстуального аналізу спогадів використано споріднені з ними за проблематикою документи з Ґалаґанівського архіву. Джерела опрацьовано з використанням методу проблемної хронологізації та компаратив- ного підходу. Спогади розглянуто відповідно до двох періодів діяльності А. Степовича з вивчення історії навчального закладу та біографії його засновника – Григорія Ґалаґана – 1890‑ті – 1900‑ті та 1920‑ті рр.. Текстуально проаналізовано два тексти – фрагментований опис подій останнього року навчання А. Степовича в Колегії та мемуарний нарис «З пер- ших років Колегії Павла Ґалаґана». Спогади містять факти, що ілюструють виклики, які постали перед навчальним закладом у перші роки його існування. Ці тексти, за сюжетами й проблематикою, автори порівнюють із іншими мемуарними нотатками А. Степовича, створеними впродовж 1920‑х рр. Аналізованими текстами є: «Зі спогадів про “Стару громаду”» й «З студентських настроїв 70‑х років». Зроблено висновок щодо концептуаль- ного сенсу спогадів А. Степовича. Тексти створюють позитивний образ закладу та його фундаторів і попечителів – Григорія та Катерини Ґалаґанів. Вони також свідчать про те, що, в інтелектуальній та ідеологічній ситуації 1920‑х рр., А. Степович прагнув включити спадщину колегії до національного наративу.

Меморіалізація травми в міському просторі Харкова

О. О. Ніколаєнко — 2025-01-10

Метою дослідження є визначення основних стратегій меморіалізації травматич- ного досвіду: як минулого, так і сучасного, – в ландшафтному просторі міста. Для цього проаналізовані монументальні композиції, що влаштовують як місця пам’яті та скорботи, а також – практики комеморації, спрямовані на вшанування пам’яті й закарбування колек- тивної травми. Наукова новизна полягає в застосуванні аналізу символічно-просторового й монументального означення травм у ландшафті м. Харкова, їхнього мистецько-культурного потенціалу та політичного змісту. В міському ландшафті за роки незалежності до місць пам’яті Другої світової війни додалися меморіали жертвам Голодоморів, афганської війни та Чорнобильської катастрофи. Колективні травми сучасності, спричинені російською агресією, ще усвідомлюються соціумом, однак їхня масштабність викликає потребу в облаштуванні місць пам’яті та скорботи, збереженні пам’яті про героїв і жертв у місь- кому просторі, влаштуванні заходів з їхнього вшанування. Одним із способів артикуляції травми можна вважати влаштування мистецьких ініціатив – стріт-арту чи перформенсів, що доносять глибину травми та є одним із засобів її осмислення, прийняття й подолання. Процес встановлення меморіальних об’єктів або здійснення топонімічних змін у місті вирізняється ситуативністю та непланомірністю, хоча ініціативи й активність громад- ських організацій засвідчують посилення їхньої ролі в процесі меморіалізації травми. Складність і невизначеність меморіалізації спричинена й тим фактором, що українське суспільство досі не ступило на шлях подолання травми, а намагається її осмислити, перебуваючи всередині.

Висвітлення військової допомоги Україні міжнародними партнерами та союзниками на сторінках газети «The Guardian» (Ґардіан) (лютий – серпень 2022 р.)

М. С. Надрага — 2025-01-10

У пропонованій статті представлено аналіз публікацій щодо надання військової допомоги Україні міжнародними партнерами та союзниками впродовж першого півріччя російсько-української війни. Обґрунтовується теза про те, що з початку широкомасштаб- ного вторгнення країни-партнери долучилися до надання всебічної посильної допомоги, зокрема, військової. Метою статті є привернення уваги дослідників до фактологічного матеріалу, який міститься в публікаціях зарубіжної преси та засвідчує інтерес громад- ськості й світового співтовариства до російсько-української війни. Увагу приділено факту поетапності, послідовності та узгодженості в процесі підготовки до надання цієї допомоги. Аналізуючи публікації, автори роблять висновок про надання Україні окремих видів летальної зброї з початку агресивного вторгнення. Однак деякі країни ще певний час зосереджувалися лише на наданні гуманітарної допомоги. Звернено увагу на те, як у ході надання допомоги змінювалися погляди лідерів світових держав щодо багаторічної політики заборони реекспорту зброї в зони конфлікту. Увага дослідників не оминула й діяльності міжнародних організацій. Важливим фактом є намір світових держав співп- рацювати з приватними виробниками озброєння для допомоги Україні в задоволені її військових потреб та платити за такі поставки. Акцентовано увагу на зустрічах союзників у Рамштайні та результатах щодо пошуку шляхів озброєння Києва в протистоянні росій- ському наступу. Важливою віхою став Закон про ленд-ліз для захисту демократії в Укра- їні, підписаний Дж. Байденом 10 травня 2022 р. Невід’ємним компонентом підтримки є навчання українських воїнів за кордоном. Зазначено, що, з огляду на велику кількість поставок, значну увагу приділяли механізму контролю за використанням наданої зброї. Робиться висновок, що, спираючись на публікації британської газети «Ґа́рдіан», можна детально проаналізувати процес ухвалення рішень щодо надання військової допомоги Україні, його змістовне наповнення та безпосередню реалізацію.

Деякі сучасні напрями міжнародної наукової діяльності Інституту геофізики ім. С. М. Суботіна НАН України

Г. Л. Звонкова — 2025-01-10

У статті висвітлено деякі напрями міжнародної діяльності Інституту геофізики ім. С. І. Субботіна НАН України за останнє десятиріччя. У дослідженні використано аналітичний, історичний підходи, які дають змогу проаналізувати сучасні напрями й тенденції розвитку міжнародної діяльності Інституту, спрогнозувати результати міжнародного співробітництва. Зокрема, використано загальнонаукові та спеціально наукові методи, такі як методи аналізу, синтезу та порівняння. Аналіз праць науковців дав змогу стверджува- ти, що до 90‑х рр. ХХ ст. міжнародна діяльність Інституту було практично обмеженою регіональними організаціями, на кшталт Карпато-Балканської геологічної асоціації. На основі узагальнення даних зроблено аналіз різних форм міжнародної співпраці вчених інституту із зарубіжними колегами. Показано необхідність спільної координації наукової діяльності, спрямованої на вирішення проблем у сучасному світі. Висвітлені найбільш актуальні проблеми, які вимагають участі міжнародної наукової спільноти. Серед них: сейсмічна активність, глобальні зміни клімату, екологічне забруднення атмосфери, в т. ч. – внаслідок ведення бойових дій тощо. З аналізу міжнародних програм можна зробити висновок, що вони ґрунтуються на комплексному підході до вирішення складних геолого-геофізичних проблем і передбачають розвиток та збагачення новими даними. Аналіз пев- них міжнародних заходів свідчить про те, що геофізики України розширюють українську сейсмологічну мережу та поступово інтегрують її до міжнародної мережі. Визначено, що одним із ключових напрямів діяльності Інституту залишається європейський вектор міжнародного співробітництва. Висвітлено, що метою певних сучасних міжнародних проєктів є розробка методів підвищення стійкості та надійності роботи гідроелектростанцій та атомних станцій. Проаналізовані найбільш вагомі міжнародні проєкти, в яких брали участь вчені Інституту. Зроблено висновок, що міжнародна діяльність вчених Інституту повинна розвиватися й бути досліджуваною надалі.

Інженер Катерининської залізниці М. О. Долгов (1871–1919): внесок у розвиток технічного прогресу колійного господарства

В. А. Янін — 2025-01-10

Статтю присвячено висвітленню внеску М. О. Долгова в розвиток залізничного транспорту. Проаналізовані основні етапи його життєдіяльності. Мета статті – висвіт- лити науковий шлях М. О. Долгова, створити образ вченого та інженера-залізничника на основі наявної історіографічної бази. Для досягнення мети дослідження використано історико-хронологічний, аналітико-синтетичний та біографічний методи. Доведено, що наукові праці та технічні пристрої вченого-інженера присвячені різним питанням техніки залізничного транспорту та пов’язані з процесами експлуатації залізниць, покращення організації руху потягіві містять досліди й експерименти в сфері функціонування Кате- рининської залізниці. З’ясовано, що М. О. Долгов опублікував низку статей про актуальні питання служби руху (рухомого складу та залізничної колії). Загалом, наукові дослідження вченого були проведені в контексті завдань інженерної науки (остання чверть ХІХ – поч. ХХ століть). Творча діяльність М. О. Долгова умовно поділена нами на 6 основних частин: 1) стійкість земляного полотна; 2) проблеми просідання колії; 3) значення функціонування рейок; 4) робота та значення рейкових шпал; 5) значення колійного баласту; 6) причини хитання паровозу. Його наукові праці становлять суттєвий внесок у розвиток технічного прогресу на залізничному транспорті. Завдяки цим працям М. О. Долгов іще за життя став відомим вченим та інженером-залізничником Катерининської залізниці. У статті просте- жено зв’язок М. О. Долгова з тимизасадами, які спричинили його інтерес до інженерного мистецтва, зокрема вплив на доробок вченого ідей і концепцій М. В. Остроградського,. Д. І. Журавського, М. А. Белелюбського, С. Д. Карейші, М. І. Липина, М. С. Філоненка (вихідців із України), О. П. Бородіна, П. П. Мельникова, М. О. Крафта, М. Є. Жуковського та інших. Йому належить низка праць, присвячених будівництву залізничних колій, зокре- ма, розвитку інфраструктури залізничного транспорту. Інженер проводив випробування верхньої будови колії та розробляв пристрої для її експериментальних вимірювань. Його експерименти були спрямовані на покращення технічних характеристик залізничної колії. Ідеї та технології М. О. Долгова використовують і сьогодні, що гарантує безпеку руху потягів, збільшує пропускну здатність і забезпечує комфорт пасажирам на залізницях. У своїх дослідженням М. О. Долгов користувався методом безперервних спостережень.

Аверроес – видатний середньовічний філософ

С. Д. Бабляк — 2025-01-06

Стаття присвячена аналізу філософської спадщини середньовічного ісламського мислителя Аверроеса з нагоди майбутнього ювілею: 14 квітня 2026 року має виповни- тися 900 років із дня його народження. Метою цієї праці є представлення й осмислення його творчості в контексті міждисциплінарного підходу. Спочатку коротко описано погляди сучасних іноземних дослідників стосовно важливості гносеологічних, етичних та релігійних концепцій, викладених у працях Аверроеса. Потім – проаналізовано особливості історичного середовища мусульманської Іспанії ХІІ ст., в якій він жив і творив, враховуючи домінування ісламської науки в більшості західноєвропейських країн. Також подано короткий нарис біографії кордовського мислителя, з акцентом на перенесенні тяжких моральних випробувань у похилому віці. Розкрито зміст висловлених філософських ідей ісламського вченого та обґрунтовано їхній вплив на подальше становлення середньовічної європейської науки. Підкреслено значення заснованого ним науково–теологічного напрямку, пізніше названого «латинським аверроїзмом», пояснено значну популярність Аверроеса у християнському середовищі (на відміну від ісламського), представлено оцінку його творів середньовічними європейськими схоластами. Наголошено на значенні перехідних часових ланок, які не лише пов’язують епохи, але й протиставляють їх, в історії людства, та, в цьому аспекті, проаналізовано спадщину Аверроеса, як особистості, що змогла звести філософські мости між Античністю, Середньовіччям та Відродженням. У своїх працях мислитель висловлював погляди, несумісні з панівною в його часи ідеологією Арабського халіфату, оскільки його підхід відзначався сміливими прагненнями актуалізувати людську сутність. Він спирався на доступні в ту епоху праці Аристотеля, тому заслужив від наступних поколінь філософів почесне прізвисько «Коментатор». З ісламських вчених йому найбільше імпонували світогляди філософа та математика Аль– Фарабі (870–950 рр.) та частково – теолога, лікаря й поета Ібн Сіни (980–1037 рр.), які він прагне захистити від звинувачень у безбожництві. Взагалі, у своїх творах Ібн Рушд (так звучало його ім’я в тогочасній Іспанії) виступав проти ортодоксальних ісламських теологів та стверджував, що лише філософи мають юридичне право визначати істину й трактувати закони. Головним своїм ідейним супротивником Аверроес вважав теолога суфійського напряму Аль–Газалі (1058–1111 рр.), який безапеляційно й несправедливо розкритикував тогочасних науковців за прагнення раціонально обґрунтувати основні положення релігійних систем. У своєму полемічному трактаті «Заперечення заперечень», написаному в 1184 р., Ібн Рушд наполягав на важливості й потребі у вивченні філософії та інших наукових дисциплін. За життя кордовського інтелектуала, його аргументи переважно наштовхувалися на глуху стіну несприйняття з боку релігійних ортодоксів, які стояли на сторожі тогочасної ідеології Арабського халіфату. Для них логічно мислити означало рухатися в напрямку язичництва або єресі. Досліджено також різноманітні соціальні аспекти, викладені у творах Аверроеса, та доведено оригінальність його релігійно-етичних концепцій. Акцентовано на важливості наукових праць філософа, що зробили серйозний внесок в історію європейського Відродження.

Ядерний тезаурус метакогнітивної антропометрії / людиномірності

В. Б. Єзерський — 2025-01-06

Актуальність проблеми полягає в зростаючому розриві фізіо-біологічної бази людини, як фундаментальної природи реальності людської свідомості та поведінки (притаманної гармонії констант біосфери планети Земля), та інформаційної складової людини, що підвладна їй і зазнає стрімкого вдосконалення. Сучасна наука переживає кризу організації наукових знань, пов’язану з надмірністю інформації за відсутності відповідності принципам гуманістичної моралі. Важливою новою якістю людини для адаптації до нових безпрецедентних умов метакомунікації та подолання ризиків само- руйнування/самознищення є метакогнітивність як здатність до спостереження, аналізу та усвідомлення свого алгоритму пізнання для формування індивідуальної карти уявлень, що є основою світогляду – унікальної ментальної призми, через яку людина здійснює самоідентифікацію/самовизначення та визначає середовище свого буття. У формуванні карти уявлень, що перетворюється на іманентну реальність, вирішальну роль відіграє тезаурус – скарбниця слів/найменувань, якими людина називає численні феномени до- вкілля, що розрізняє її розум. Від ясності смислу та моральних засад слів/найменувань, якими користується людина для постійного коригування карти уявлень, і залежить якість постійно створюваної нею реальності. Тут є два варіанти: або створювати достаток/ процвітання/світло, або – дефіцит/страждання/руйнування. Мета статті – показати ви- рішальну роль тезаурусу в механізмі формування реальності як іманентної (притаманної людині) сутності, обґрунтувати й створити ядро тезаурусу (вербальна множина слів) як формальну систему метакогнітивної координації, орієнтації та навігації індивідуальної й колективної людської поведінки, тобто метакогнітивного діапазону, в якому наука надає нам розуміння реальності нашої поведінки, її раціональності й ірраціональності, доцільності та способів подолання ризиків самознищення. Основні результати. Обґрунтовано мета- когнітивну природу Тезаурусу та визначено його роль у житті людської істоти – генерацію складності, в якій перебуває людина, та організацію освоєння нової складності. Виявлено космологічну роль феномену тезаурусу. Виокремлено й обґрунтовано фізіо-, біо-, психо-, соціо-, поліприроди людської істоти в їхній єдності. Обґрунтовано структуру та принци- пи формування тезаурусу метакогнітивної людиномірності в єдності рівнів емоційного реаґування (основними, культуральними та коґнітивними емоціями), виявлено необхідну та достатню умови фільтрації та включення слів до ядра тезаурусу. Єдина точка цілеви- значення робить людські дії осмисленими – це гуманізм, в ім’я людини, в ім’я найвищої цінності – людського життя. Представлено практичне значення пропонованої системи пізнання та його практичне застосування. Сформовано ядро тезаурусу метакогнітивної людиномірності із замиканням на відкритість.

Історична антропологія як сучасна філософія історії та осмислення глобальних соціальних і геополітичних процесів

С. Ш. Айтов — 2025-01-10

Метою цієї роботи є з’ясування шляхів впливу історичної антропології як сучасної філософії історії на розуміння сутності глобальних суспільних і геополітичних процесів. Методологія праці базується на принципах комплементарності, структурності, діалогічності та методах філософської герменевтики, системно-структурному й міждисциплінарному методах. Результати дослідження. Вивчення концептів історичної антропології як сучасної філософії історії закладає основи для їхнього плідного застосування задля осмислення каузальності й сутності ментально-культурних засад глобальної соціальної та геополітичної динаміки. Історично-антропологічні теоретичні підходи надають розвідкам соціальних і геополітичних процесів «інтелектуальний інструментарій» аналізу їхніх психологічно-культурних і поведінкових аспектів. Зворотний вплив дослідів із геополітики на дослідження з історичної антропології як сучасної філософії історії сприяє актуалізації осмислення ментальних чинників історичної динаміки як у горизонті «локальних цивілізацій», так і в глобальних суспільно-політичних процесах. Цілком логічним є трансляція впливу сту- дій історичної антропології психологічно-культурного чиннику минулого на суспільний і геополітичний розвиток цивілізаційних спільнот стародавнього світу. Застосування відповідних теоретичних підходів є ефективним у вивченні глобальних історичних про- цесів і їхньої проєкції на сучасну суспільну та геополітичну динаміку. Інтеграція аналізу історично-антропологічними розвідками ментально-культурної площини «локальних цивілізацій» та його актуалізація в студіях геополітичних процесів сприяє релевантному осмисленню причин і траєкторій історичного розвитку цивілізаційних спільнот. Вона має істотне значення і в осмисленні ментально-культурного аспекту сучасних соціальних і геополітичних трансформацій та перспектив їхнього майбутнього розвитку. У студіях із зазначеної проблематики важливе значення має діалог концепцій історичної антропо- логії як сучасної філософії історії та геополітичних теоретичних підходів у розумінні причиновості та сутності історичного розвитку та його важливості для сучасних суспіль- них і геополітичних процесів. Слід зауважити про значущість застосування концептів геополітики в розвідках з історичної антропології як сучасної філософії історії. Аналіз впливу геополітичних чинників на ментально-культурну площину історичної динаміки є важливим задля осмислення каузальності формування цивілізаційних спільнот та їхньо- го суспільного та геополітичного розвитку. Вплив історичної антропології як сучасної філософії історії на дослідження суспільного та геополітичного розвитку здійснюється в осмисленні значущості його ментальної та культурної площини. Вплив концептуаль- них підходів історичної антропології на геополітичні теорії реалізується в актуалізації студій психологічно-культурного горизонту геополітичної динаміки «локальних цивілі- зацій», що формують сучасний світоустрій. Зворотний вплив концепцій геополітики на історично-антропологічні досліди виявляється в інтеграції аналізу ментально-культурних і просторово-географічних аспектів розуміння причинності та змісту історичних процесів.

Сучасна концептуалізація кордонів: трансформація просторових, аспектів у контексті глобалізації та сучасних викликів

І. В. Чепєгін — 2025-01-06

У сучасному світі глобалізація, технологічний розвиток та економічні трансформації суттєво змінюють сприйняття людиною традиційного розуміння політичних кордонів. У цьому дослідженні запропоновано ретроспективний та сучасний аналіз концепції кордонів у контексті глобальних трансформацій, із визначенням їхньої ролі в динаміч- ному світі. Традиційні підходи до розуміння кордонів, як географічних, політичних та етнічно-культурних меж, порівнюють із сучасними підходами, які враховують їхню еко- номічну, соціокультурну, технологічну та глобалізаційну ролі. Географічний аспект, що раніше визначався простою лінією на мапі, тепер поєднується з економічними зонами та технологічними інноваціями, які зменшують фізичні бар’єри та сприяють взаємодії поза традиційними кордонами. Взаємозв’язок між глобалізацією та кордонами виявляється складним і динамічним, впливаючи на торгівлю, міграцію, культурну взаємодію, безпеку, екологічні та пов’язані зі сферою охорони здоров’я аспекти в сучасному світі. Зокрема, глобалізація сприяє зростанню транснаціональної економічної активності, змінює сприй- няття кордонів як місць взаємодії та співпраці різних культур та соціальних систем, а також – ставить нові виклики в галузі безпеки та реагування на екологічні та пов’язані зі сферою охорони здоров’я проблеми. Автор дослідження визначає вплив глобалізації на трансформацію кордонів, враховуючи політичні, економічні, технологічні та соціокуль- турні аспекти. Результати дослідження вказують на новий характер кордонів, які стають менш жорсткими та відкритими для співпраці, але, водночас – зіштовхуються з новими викликами, на кшталт міграції, тероризму та екологічних проблем. У висновках дослід- ження висвітлено стратегічні підходи до подальшого розвитку концепції кордонів. Автор рекомендує інтеграцію сучасних технологій у процес управління кордонами, акцентує увагу на потребі міжнародного співробітництва для вирішення транскордонних викликів та визначає ключові напрями для подальших досліджень. Дослідження актуальне для вчених, політиків та практиків, які цікавляться сучасними тенденціями та перспективами управління кордонами в епоху глобалізації.